Теорія справедливої війни. Християнство та війна в Україні

Війна — огидна річ, але не найогидніша; занепад і деградація моралі та патріотизму,
які вважають, що ніщо не варте війни,— це ще гірше.
Стюарт Мілль

Вступ: солідарність із українцями

Мій тато Валерій Андрійович ріс у невеликому місті (недалеко від м. Дніпра), яке було названо на честь його прадіда — Петрополь. У лютому 1932 року тата мого тата забрали радянські «радикали», конфіскували їхнє майно. Дідуся забрали в табір, а бабусю, моїх дядька й тата серед зими перевезли в закинуту сільську місцину. Мій тато, малий хлопець, тієї зими ходив шукати гнізда білок, мишей, птахів, щоб добути хоч якусь їжу для родини. Вони їли кору дерев. Через рік, у лютому 1933 року, мій дідусь помер від голоду. Мій тато — він був художником, поетом, пізніше став пастором — завжди мав глибоку любов до Батьківщини. Він малював для нас картини, ескізи, щоб показати, де він жив у Україні. Тата прийняли в Академію мистецтв у Києві. Але його мрії були розвіяні, тому що почалася Друга світова війна. Тож довелося все залишити, розлучитися з родиною.

Саме під час війни тато став християнином. Коли навколо всі були у відчаї та зневірі, тато благав у Господа допомоги: «Якщо Ти є, дотягнися до мене, Ти мені потрібен!» І Господь наповнив його серце миром. Пізніше хтось дав йому Новий Заповіт. І Євангелія підтвердила те, що він уже пережив у своєму серці. Після цього тато вирішив присвятити себе служінню.

Це моє особисте коріння — воно тут, у Україні. Я багато думав про війни та конфлікти через життя мого батька. Те, що ви переживаєте останні роки, було значною частиною української історії. І для мене благословення — приїхати сюди, бути солідарним із вами як із братами та сестрами в Христі, поспілкуватися з тими, хто переживає несправедливість. Мене запросили розглянути питання справедливої війни. Я вірю, що Україна виправдано реагує на російську агресію, і радий, що Америка підтримує протистояння українців російським військам.

Я знаю, що ми служимо Царю над царями та Богу над богами, і наше посвячення — насамперед Господу. Я чую про людей у російській армії, які відмовляються від служби, не бажаючи воювати за Путіна, тому що вони знають, що це несправедлива війна. Коли ми будемо говорити про справедливу війну, дехто може подумати: «Як до цього ставитися християнину? Чи не варто просто уникати участі у війні, читати Писання та ділитися своєю вірою?»

Сподіваюся, що в процесі спілкування ми зможемо збагатити власне розуміння цієї теми. Зрозуміти, що участь у справедливій війні — насправді акт любові до ближнього. Що є речі, за які варто воювати і, можливо, навіть померти. Ісус Христос сказав: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів.15:13). І хоча війна — це справді щось страшне, але не найстрашніше, що може бути. Коли ми роздумуємо над такими проблемами сучасного світу, як войовнича політика Ірану та Північної Кореї, тероризм ІДІЛу, Аль-Каїди, секс-торгівля людьми, релігійні переслідування, то постає питання: чи може бути застосована сила у відповідь, щоби виправити ситуацію, а не просто прийняти її як неминучу?

Є багато чого, що вже тепер робиться в Україні, щоб допомогти зцілити душі людей, травмованих війною, допомогти в навчанні дітям, переміщеним далеко від своїх шкіл. Наша родина допомагає багатьом переселенцям. Одна з моїх сестер, Олена, що живе в Австрії, із минулого року опікується українськими біженцями, ми родиною збирали кошти для них. Мій двоюрідний брат служить людям тут, в Україні. Через кілька днів я вперше побачуся з ним, із нетерпінням чекаю на зустріч. Брати й сестри, ми стоїмо з вами!

Також я знаю, що в церкві є люди, які мають інший погляд на питання війни: погляд християнського пацифізму. Тому хотів би коротко розглянути, що таке християнський пацифізм, а вже потім розглянути поняття справедливої війни й показати, як воно обґрунтовується Святим Письмом.

Християнський пацифізм

Християнський пацифізм має багато форм, але базові його положення такі: християнство несумісне з позбавленням життя на війні, військова служба суперечить християнській вірі; відмова вбивати на війні не означає відмови від доброчинства, миротворчої діяльності, молитви за ворогів; пацифізм — це не лише виконувати заповідь «не вбий», а й наслідувати характер Ісуса Христа, зокрема «підставляти другу щоку».

Хочу дати декілька коментарів щодо цих принципів християнського пацифізму. Як людина, яка дотримується ідеї справедливої війни, я справді вдячний за позицію пацифістів бути миротворцями, шукати дипломатичні рішення там, де вони можливі, співпрацювати задля зцілення й відновлення після війни. Але проблема в тому, що вони не розрізняють цих понять: пролиття крові та пролиття невинної крові. Важлива різниця між ними розмита пацифізмом.

Крім того, пацифізм часто ігнорує або не може пояснити багатьох уривків Старого Заповіту, у яких Бог наказує ізраїльтянам воювати. Наприклад, де Бог проголошує суд над хананеями за їхнє зло та беззаконня. Та й Новий Заповіт не засуджує війни Старого Завіту, але показує, що їхнім результатом було досягнення Божих цілей для Ізраїлю та для світу.

Коли кажуть, що краще надати перевагу миротворчості, а не застосуванню сили, я відповідаю, що між ними не потрібно вибирати. Миротворча діяльність не протилежна примусу — вони мають поєднуватися. Потрібно намагатися мінімізувати конфлікт, але це не означає, що не можна використовувати силу, коли відбувається несправедлива агресія.

Часто від пацифістів звучать запитання: «Як ти можеш любити ближнього, якщо застосовуєш силу проти нього?» Принципи справедливої війни не виключають любові до ближнього як до самого себе: беручи в ній участь, ми захищаємо невинних і відновлюємо порядок, щоб люди могли жити мирним життям і суспільство процвітало. Також за допомогою справедливої сили ми проявляємо любов і до наших ворогів, зупиняючи їхнє беззаконня, яке шкодить їхнім власним душам. Це не означає, що ми повинні вбити ворога — убивство має бути крайнім засобом. Варто віддавати перевагу завданню несмертельної шкоди чи взяттю ворога (або злочинця) в полон. Будь-яке насильство — це застосування сили, але не кожне застосування сили — насильство. Сила має бути пропорційною тій несправедливості, проти якої вона застосовується.

Люди кажуть: «Треба завжди намагатися шукати миру». Але й мир іноді може бути несправедливим. В історії є такі приклади. Коли була підписана Мюнхенська угода, Невілл Чемберлен повернувся до Британії й сказав, що тепер буде мир. Але таким чином вони просто дозволили нацистам окупувати Судетську область Чехословаччини. Це те, що ми називаємо компромісом, умиротворенням. Про такий мир влучно сказав Вінстон Черчилль: «Миротворець — це той, хто годує крокодила, сподіваючись, що той з’їсть його останнім». Тому слід передусім говорити про центральне місце справедливості, а не просто миру.

Уявіть, якби все суспільство якоїсь країни складалося тільки з пацифістів. Як сказав християнський письменник Клайв Льюїс, вони недовго змогли би бути пацифістами. Або цю країну захопили б агресори, або вона мала б себе захищати, або принаймні домовитися про захист із іншою країною. Протягом 70-ти років (1680–1750) колонією Пенсильванія в Америці керували квакери-пацифісти. Місцеві законодавці не хотіли «бруднити руки» й відмовлялися застосовувати силу, але натомість запрошували індіанців та інших найманців, аби підтримувати спокій і захищати суспільство. Тобто вони просто передали «брудну роботу» іншим.

Багато видів діяльності держави вимагає використання сили для захисту працівників, забезпечення сплати податків, аліментів тощо. Власне, навіть християни-пацифісти опосередковано користуються послугами озброєних охоронців, які захищають їхні заощадження, або поліції, якій вони дзвонять, коли до помешкання вдирається злочинець. Дедалі частіше в США можна побачити поліцію, яка чергує в церквах чи державних школах. Отже, у пацифізмі є багато суперечностей.

Справедлива війна: захист

Справжній солдат воює не тому, що ненавидить того, хто перед ним,
а тому, що любить того, хто позаду нього.
Гілберт Честертон

Ці слова розкривають основну мотивацію, яка стоїть за доктриною справедливої війни: захистити невинних від несправедливості та беззаконня. Християни не перші, хто сформулював доктрину справедливої війни. Подібні ідеї розвивалися ще в Древній Греції та Китаї. Теорії тогочасних мислителів мали між собою багато спільного, хоча не мали впливу одна на одну.

В основі доктрини справедливої війни лежить загальне Боже одкровення, закон, якого Бог написав у людських серцях (див. Рим.2). Ми знаємо основні моральні істини, тому що створені за образом Божим. Ці принципи підкріплюються також особливим біблійним одкровенням. Тому віруюча людина має і загальне, і особливе одкровення. Але основні принципи доступні для розуміння всіх людей.

Ідея справедливої війни припускає, що певного зла неможливо уникнути. Залишаючись осторонь, ми дозволяємо насиллю, агресії діяти безперешкодно, своєю бездіяльністю сприяємо злу, не викорінюємо його.

Доктрина справедливої війни — це нормативна позиція для всіх людей. Ідеал справедливої війни має бути загальнообов’язковим. Немає подвійного стандарту — одного для християн, іншого — для решти людей. Хоча ми, як християни, отримуємо додаткове одкровення через Біблію — любити ближніх, пам’ятаючи, що всі люди створені за Божим образом, а також, що всі вони грішні, тож іноді мають недосконалі судження.

Теорія справедливої війни не намагається виправдати війну. Справедлива війна спрямована до справедливості та обмежує агресивні бойові дії. Якщо всі сторони дотримуються цього правила, тоді жодна війна не відбудеться.

Теорія справедливої війни вважає, що приватні особи не мають права використовувати збройні сили. Право використовувати збройні сили довірено легітимній державній владі задля збереження мирного й справедливого устрою. У 13 розділі Послання до римлян ми читаємо, що саме для цього Бог і встановив всяку владу. Це, звичайно, не означає, що всі уряди чесно виконують роботу, яку Бог поклав на них: сьогодні ми маємо Путіна. Але там, де уряди бережуть мир, карають винних згідно із законом і захищають невинних — суспільство процвітає.

Отож, визначимо 10 критеріїв справедливої війни. Вони стосуються трьох періодів: як діяти до початку війни, під час війни, а також після війни.

Коли йти на війну? (Jus ad bellum — право на війну)

1. Справедлива підстава. Уся неспровокована агресія підлягає засудженню. Війна як самооборона й захист, у тому числі й інших вразливих народів, морально виправдана.

2. Справедливий намір. Єдиний виправданий намір — забезпечення справедливого миру і для друзів, і для ворогів, а ніяк не помста, завоювання, економічна вигода, ідеологічна перевага. Наслідком війни має бути більше добра, ніж шкоди як для друга, так і для ворога. Приклад — Друга світова війна. Замість залишити ворога спустошеним і зруйнованим, були спроби «навести мости», щоб принести зцілення стосункам між націями, зупинити зло й відбудувати нормальне суспільство.

3. Законне оголошення. Тільки легітимна державна влада має право ініціювати війну. Тільки держава, а не окремі особи чи сторони всередині держави, може легітимно користуватися цими повноваженнями.

4. Останній засіб. Вступати у війну можна лише тоді, коли переговори, судові справи, компроміси й всі інші способи не дали результатів. Це не означає, що перемовини мають відбуватися протягом невизначеного часу, поки чиниться несправедливість. Держава, яка зазнала вторгнення, має право відповісти.

Що робити під час війни? (Jus in bello — право під час війни)

5. Імунітет мирних жителів. Оскільки війна — офіційний акт держави, брати участь у бойових діях можуть лише офіційні представники держави. На цивільних, військовополонених, медичний персонал, поранених не мають поширюватися бойові дії. Це не завжди можливо, наприклад, коли бій ведеться в густонаселених районах, але ці люди не мають бути ціллю. Справедлива війна спрямована тільки проти агресора.

6. Обмежені цілі. Ціль війни — справедливий мир, а не руйнування економіки ворога чи політичних інституцій, чи повне знищення населення.

7. Обмежені/пропорційні засоби. Зброя та сила, що застосовуються, мають бути обмежені до рівня, потрібного для відбиття агресії й запобігання подальшим нападам, тобто — не більше, ніж потрібно для спротиву жорстокості й забезпечення справедливого миру.

Що робити після війни? (Jus post bellum — справедливе завершення війни)

8. Відновлення порядку. Важливо встановити безпеку, належну діяльність органів влади в переможеній країні. Після Другої світової війни в Німеччині пройшов Нюрнберзький процес, нацистське керівництво було засуджене та ув’язнене або страчене. Ідеологію нацизму було демонтовано й запроваджено демократію.

9. Справедливість. Важливо домогтися справедливого покарання й відшкодування збитків. Новий німецький уряд ужив заходів для відновлення статусу євреїв, які пережили геноцид, повернення майна, відібраного в єврейського населення.

10. Примирення. Чи можуть обидві сторони уявити спільне майбутнє й рухатися до нього разом?

Підсумки

Говорячи про справедливу війну, варто пам’ятати, що саме військова сила допомогла покласти край рабству в Америці, нацизму, фашизму та радянському комунізму. З іншого боку, обравши бездіяльність, народи часто стають співучасниками зла. Зазвичай війни розпочинаються зі злочинних намірів і відсутності засобів стримування. Або ж — коли після попередньої війни залишилися невирішені суперечності. Сильна армія — дієвий засіб стримування агресора, який без жодного пострілу може захистити свою країну від вторгнення.

Звичайно, неможливо гарантувати сумлінного виконання всіх пунктів справедливої війни. Бувають і помилки, і неправильні оцінки — як результат нестачі інформації чи людської слабкості. Моя мати народилася в Ризі (Латвія), а деякі її родичі (мої прадядько і пратітка) жили в німецькому Дрездені, коли його розбомбили. Поки падали бомби, вони довіряли себе Господу, готуючись померти, але, на щастя, вижили. Ця атака була спрямована на суто цивільне місто, яке не мало значення для воєнних інтересів. І хоча існує суспільна згода, що боротися проти нацистської Німеччини було правильно, сьогодні всі також погоджуються, що Дрезден бомбити було неправильно. При цьому помилкові рішення не означають, що причина та основна стратегія справедливої війни — хибні.

Писання, миротворча діяльність і війна

Багато пацифістів беруть за відправну точку НАГІРНУ ПРОПОВІДЬ, бо там сказано «І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу». Тому нам потрібно розібрати в деталях, що саме Ісус говорить в 5 розділі Євангелії від Матвія.
Матвія 5:38-42
— Традиційне вчення (5:38): «Ви чули, що сказано: Око за око, і зуб за зуба».

Ісус не виступав проти закону Мойсея. Старозавітний юридичний контекст полягає в тому, що покарання має бути відповідним злочину. Ісусові сучасники зловживали цим текстом для виправдання особистої помсти чи відплати. Ісус намагався зупинити певну небезпеку, що полягає в тому, що людина відповість нечестивими засобами, щоб помститися особисто, а суперник зробить те саме у відповідь – і це перетвориться на хибне коло, створюючи ескалаційний цикл.
— вірш 5:39(a) зазвичай перекладається і тлумачиться так: «А Я вам кажу не противитись злому [to ponero]». І пацифісти на основі цього тексту не чинять опір злим людям. Однак Ісус постійно противився багатьом людям, які чинили зло!

Ісус противився релігійним лідерам (Мт. 23). Ісус поперевертав столи, вигнав міняйл із храму батогом і не впустив жодного торговця (Мк. 11:15-16; Ів. 2:15). Ці торговці перетворювали храмовий Двір язичників (призначений для молитви) на місце торгівлі і центр єврейського націоналізму.

Але що насправді має на увазі Ісус, коли висловлюється «не противитись злому»? Він говорив, що ми не маємо права платити злом за зло.

Ідею невідплати злом за зло пояснює контекст.

Апостол Павел підхоплює цю думку в Рим. 12:17, 21: «Не платіть нікому злом за зло, дбайте про добре перед усіма людьми!.. Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!»

І вірш Мт.5:39а краще було б перекласти [2]:
— «не противтесь (не чиніть жорстокий спротив) злими/нечестивими засобами», або
— «не відплачуйте злими / нечестивими засобами».

Насправді в тій проповіді на горі Ісус каже не платити злом за зло так, як хтось робить тобі. Але це не стосується випадку несправедливої агресії, коли напали на вашу країну, тут ми маємо реагувати справедливими засобами на агресію і зупиняти зло.

Не відповідайте на зло, яке чинять вам, злими/нечестивими засобами:
«коли вдарить тебе хто»;
«хто хоче тебе позивати»;
«забрати сорочку твою»;
«хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну».

Нечестива людина тут зловживає силою або проявляє особисту ворожість, вона агресивна персонально до тебе.

Давайте коротко подивимось на випадки «…вдарить тебе хто у праву щоку твою».

Важливо пам’ятати, що йдеться про особисту образу – не насильницький акт. За своєю природою вдарити когось по щоці означає принизити, образити цю людину. Тож, Ісус каже, якщо хтось ображає особисто вас, будьте готові прийняти ще одну образу. І ми бачимо кілька прикладів у Старому Заповіті, де вдарити когось по щоці є особистим приниженням.
— Йов 16:10: «Вони пащі свої роззявляють на мене, б’ють ганебно по щоках мене…»;
— Пс. 34:15: «…напасники… кричать, і не вмовкають»;
— Плач Єремії 3:30: «хай щоку тому підставляє, хто його б’є, своєю ганьбою насичується» (пор. Іс. 50:6).

Коли Ісуса допитували, Він не «підставляє іншої щоки», а хоче знати, чому Його вдарили:
Івана 18:22-23: «А як Він [Ісус] це сказав, то один із присутньої там служби вдарив Ісуса в щоку, говорячи: То так відповідаєш первосвященикові? Ісус йому відповідь дав: Якщо зле Я сказав, покажи, що то зле; коли ж добре, за що Мене б’єш?»

А як щодо інших речей, про які Ісус говорив в цьому уривку (Матвія 5:39-42)?

Ініціатива, що змінює: БУДЬ УЧНЕМ «ДРУГОЇ МИЛІ»: прояви доброту, замість того, щоб відплачувати злом за зло.

Ми є учнями Христа – то яким чином ми можемо, так би мовити, «пройти другу милю» з людиною, що зловживає своєю владою? Можливо хтось не добрий до нас на роботі, можливо – хтось з сусідів. Ось, що каже Ісус:
— І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, підстав йому й другу:

Прийми ще одну образу;
— а хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, віддай і плаща йому:

Будь готовий поділитися тим, що правомірно належить тобі.

Пам’ятаєте, коли Ісуса в Євангелії від Луки попросили вирішити суперечку між двома братами щодо спадщини (Луки 12:13), Він попередив їх про жадібність та незадоволення. Є випадки, коли ми отримуємо спадок повністю законно, але прагнення отримати його за будь-яку ціну може привести до серйозного розбрату в родині. І деякі люди замість воювати за свій законний спадок воліють бути в мирі з людьми, які намагаються сваритися через гроші. В якісь момент ми просто відпускаємо, віддаємо ті речі, що є нашими по праву.
— …а хто силувати тебе буде відбути подорожнє на милю одну, іди з ним навіть дві:

Роби більше, ніж від тебе вимагається.

Хтось на роботі вимагає від тебе зробити більше, ніж ти вже зробив. Ісус каже в таких випадках – здивуй їх: спитай у боса, що ще тобі потрібно зробити. Або зроби щось добре для боса, навіть якщо він не дуже приємний тобі. Ось це і є та друга миля.
— Хто просить у тебе то дай, а хто хоче позичити в тебе не відвертайсь від нього:

Будь щедрим у дусі і не виявляй вибіркової прихильності.

Ісус не каже віддавати все у кожному випадку. Я щойно навів приклад, коли Ісус не включився у спір між братами, які ділили спадок. Були часи, коли люди приходили до Христа і казали: «Дай нам знак, Господи!» – Ісус відмовлявся. Справа в тому, що Ісус каже бути щедрим у дусі, без вибіркової прихильності. Не кажіть: «О, ця людина багата і впливова, вона може повернути мені гроші чи відплатити якось інакше, то йому я позичу. А он той – бідний, не зможе повернути мені гроші – не дам». Ісус же говорить: віддавайте, не дивлячись, не рахуючи, чи отримаєте ви щось назад. І хоча Ісус говорить не про війну, а просто про особисті конфлікти, нам все одно потрібно розуміти, що це непросто робити.

Нам нелегко любити своїх особистих ворогів, але це ознака тих, хто належить до Бога, що творить мир: Він мириться зі Своїми ворогами, щоб зробити їх Своїми друзями (Римлян 5:10) – якщо лише самі люди не відмовляються від Божої пропозиції примирення.

І ми хочемо внести цей дух в дипломатичні стосунки між націями, щоб спробувати побудувати мир там, де можливо. Тому можна сказати, що в певному сенсі немає різниці між приватним і публічним, і наше християнське зобов’язання має перерости в миротворчу діяльність у світі.

Ми з вами говорили про Нагірну проповідь. Давайте подивимось ще ДЕКІЛЬКА ТЕКСТІВ В ІНШИХ МІСЦЯХ ПИСАННЯ, ДЕ ЙДЕТЬСЯ ПРО МИРОТВОРЧУ ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ВІЙНУ.

1. Ісус не запропонував нової ідеї «любові до ворогів». І в Старому, і в Новому Завіті ми знаходимо заповіді любити їх.
Вихід 23:4-5: «Коли стрінеш вола свого ворога або осла його, що заблудив, то конче повернеш його йому. Коли побачиш осла свого ворога, що лежить під тягарем своїм, то не загаїшся помогти йому, конче поможеш разом із ним».
Приповісті 25:21-22 (Павло цитує їх у Римлян 12): «Якщо голодує твій ворог нагодуй його хлібом, а як спрагнений він водою напій ти його, бо цим пригортаєш ти жар на його голову, і Господь надолужить тобі!».

Старозавітні ізраїльтяни мали відповідальність любити ворогів на ОСОБИСТОМУ рівні, навіть якщо вони здійснювали юридичні покарання на рівні ГРОМАДИ/ДЕРЖАВИ. Тому і в Новому Завіті тут немає внутрішньої суперечності.

2. Хоч Бог любить усіх, Він також судить непокірних. Ісус не просто навчав любові й любові до наших ворогів, та підставляти іншу щоку, але й проявляв суворість.
Матвія. 18:6 – Ісус: «Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, і його потопити»;
Юди 5: «А я хочу нагадати вам, що раз усе знаєте, що Господь визволив людей від землі єгипетської, а згодом вигубив тих, хто не вірував». Ісус є справжнім суддею.
Об’явлення 6:9-10: «І коли п’яту печатку розкрив, я побачив під жертівником душі побитих за Боже Слово, і за свідчення, яке вони мали. І кликнули вони гучним голосом, кажучи: Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?»

Отже, в Новому Завіті є й суворість, а не тільки Божа любов і доброта.

3. Порятунок тих, кому загрожує смерть і утиск, нерідко вимагає застосування спротиву, примусової сили.
Приповісті 24:11-12: «Рятуй узятих на смерть, також тих, хто на страчення хилиться, хіба не підтримаєш їх? Якщо скажеш: Цього ми не знали! чи ж Той, хто серця випробовує, знати не буде? Він Сторож твоєї душі, і він знає про це, і поверне людині за чином її».

4. Потрібно пам’ятати, що Божа любов не є протилежністю Божому гніву, так само й участь у справедливій війні не суперечить любові.

Бог є і справедливим, і люблячим. Хоча Бог прагне явити милість, Він також постійно противиться нечестивим особам, які принижують інших, завдають їм шкоди і знецінюють їх (Рим. 1:28-32). Бог діє з гнівом, бо любить тих, хто носить Його образ.

Н. Т. Райт (дослідник Нового Завіту): «Скажемо чесно: заперечувати Божий гнів – це, по суті, заперечувати Божу любов. Коли Бог бачить, як людей поневолюють… то, якщо Він не ненавидить цього, значить Він не є люблячим Богом… Коли Бог бачить, як невинних людей бомблять з чиїхось політичних міркувань, то, якщо Бог не ненавидить цього, значить Він не є люблячим Богом…

Коли Бог бачить, як люди обманюють, дурять і знущаються одне з одного, експлуатують, відмивають кошти і грабують одне одного, то якби Бог мав сказати: «Нічого страшного, Я все одно вас люблю», то Він не був би ні добрим, ні люблячим. Біблія не розповідає про Бога, який прихильний до всіх. Вона розповідає про Бога, який створив цей світ і любить його так палко, що Він повинен ненавидіти і ненавидить усе, що спотворює та пошкоджує світ, і зокрема створених Ним людей» [3].

5. Писання не засуджує спротив, а іноді й підтримує його використання, коли це справедливий спротив.

a) Загальні біблійні уривки, які підтримують ідею справедливої війни.
Екклезіяст 3:8: «Час війні і час миру!»
Приповісті 20:18; 24:6: «Війну провадь мудрими радами»; «спасіння в численності радників».
Луки 14:28-32: Ісус розповідає притчу про царя, який проводить розрахунки, перш ніж піти на війну.
Новий Завіт не висловлюється негативно щодо війн Ізраїлю проти хананеян в Дії 7, Дії 13 і Євреїв 11.

б) Новий Завіт часто зображає солдатів шанованими людьми.
Ісус ніде не говорить солдатам каятися за свою воїнську службу, коли є нагода; вони часто є доброчесними, побожними та корисними для суспільства (Матвія 8:10; Луки 3:14; Дії 10:1-2).
в) Ісус проводив час і з митниками, і з блудницями, і з солдатами. У Новому Завіті військова справа зображена як позитивна (не є злом за суттю, на відміну від проституції). Так само і апостол Павло використовує образ солдата, як спосіб розуміння християнського учнівства.
1 Кор. 9:7: «Хто коштом своїм коли служить у війську? Або хто виноградника садить, і не їсть з його плоду? Або хто отару пасе, і не їсть молока від отари?»(Зрозуміло, чому Павло не каже: «Хто коштом своїм коли надає сексуальні послуги?»)
2 Тим. 2:4: «Бо жоден вояк не в’яжеться в справи життя, аби догодити тому, хто військо збирає». (Чому б не сказати: «Бо жодна повія не в’яжеться в справи життя, аби догодити своєму сутенеру»?)

Якби військова служба була за своєю суттю негативною, було б дуже дивно, що Павло використовує це в позитивний спосіб, щоб заохотити нас у християнському учнівстві.
Нігель Біґґар, Оксфордський університет: «Ісусове вчення і Його практичний приклад невідплати та прощення потрібно розуміти в конкретному контексті Його заперечення військового єврейського релігійного націоналізму. Чи потрібно застосовувати це вчення загалом до державних справ і як саме, Ісус нам не говорить… Якщо ми скористаємося історіями про солдатів і на їхній основі припустимо, що Новий Завіт не вважає військову службу несумісною з тим, щоб бути Христовим учнем, тоді ми можемо дійти висновку, що він загалом не заперечує проти схваленого громадськістю використання летального насилля» [4].

6. Ми вже говорили, як Новий Завіт розглядає державний уряд. Є три інститути, запроваджені безпосередньо Богом: шлюб, Церква і уряд. Давайте візьмемо шлюб як приклад. Хоча шлюб укладається на небесах, є деякі люди, які просто не мають одружуватися, тому що для них це буде катастрофа. Так само і уряд: хоча ідея його започаткована на небесах для людей, не кожен уряд Бог благословляє, якщо уряд не править належним чином.

Бог наказує державам користуватися «мечем», щоб карати винних, захищати невинних і оберігати мир (Рим. 13:1-8; 1 Тим. 2:1-2; див. Буття 9:6).
— Рим.13:4-6, карати винних: «бо [держава] Божий слуга, тобі на добро. А як чиниш ти зле, то бійся, бо недармо він носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві!.. бо [правителі] служителі Божі, саме тим завжди зайняті».
— 1Тим.2:1-2, оберігати мир: «[Моліться за очільників держави], за всіх, хто при владі, щоб могли ми провадити тихе й мирне життя».
— Дії 23, захищати невинних: Дії 23 – це практичне застосування Рим. 13.

Коли натовп загрожує життю Павла, він звертається до війська і отримує від нього користь (Дії 23) – 470 вояків як ескорт у безпечне місце!

Коли держави виконують свою роботу, вони роблять внесок у процвітання суспільства.

7. На завершення хочу дещо сказати про ранню церкву та військову службу. Очевидно, що Новий Завіт не є пацифістським і рання церква не вважала бойові дії за суттю своєю аморальними. Пам’ятаєте, Ісус сказав в учням, щоб вони одежу свою продали та й купили меча, щоб захищати себе, а вони відповіли, що є два меча (Луки 22:36-38)? Якби Ісус весь час свого служіння навчав учнів пацифізму, то чому б Його учні несли мечі з собою? Коли Ісус подорожував по різним місцям, йому зустрічались бандити, та інші люди, що хотіли завдати шкоди.

Іноді просто показати меч – це все, що вам потрібно зробити, щоб зупинити агресію і тримати агресора на відстані. Але деякі кажуть: «Хіба Ісус не сказав: всі, хто візьме меча, від меча і загинуть» (Матвія 26:52)? Так, але пам’ятайте, що в Старому Завіті можна було довіряти Господу і носити меч. Пам’ятаєте, що сказав Давид Ґоліяту? «Ти йдеш на мене з мечем і списом та ратищем, а я йду на тебе в Ім’я Господа Саваота, Бога військ Ізраїлевих, які ти зневажив» (1 Самуїлова 17:45). Очевидно, що Давид довіряв Богу, але водночас він використав зброю, щоб убити ворога – тому що Ґоліят жив мечем, принципами меча, а Давид довіряв Богові.

Але повертаємося до першоапостольської церкви.

Головне те, що в ранній церкви розуміння війни, застосування сили не було аморальним [5]:
— Деякі отці церкви (Тертулліан, Ориген) чинили опір ідолопоклонству римської армії, а не самій війні. Вони не були проти застосування зброї в принципі й закликали до молитви за «хоробрі армії» і «за всіх наших імператорів», якщо битва мала праведний привід.
— Від 170 р. після Р.Х. і далі багато християн воювало в римській армії – задовго до часу імператора Костянтина (IV ст.). І часто римська армія виконувала функцію поліції в певних місцевостях.
— Климент Александрійський позитивно дивиться на солдатів, беручи за приклад ставлення до солдатів з боку Івана Хрестителя та Ісуса, і він вірив, що солдати – так само, як фермери та моряки – могли зростати у своїй вірі в Бога («Наставлення грекам» 10.100.2).
— Святий Себастьян та інші солдати-християни служили за часів правління Діоклетіана (початок IV ст.). Тертуліан пише, що вони були повсюди – у «фортецях [castella]» і у «військових таборах [castra]» («Апологія»37).

Висновок

— І Старий, і Новий Завіти допускають справедливу війну.
— Писання, схоже, не підтримує позиції пацифізму, хоч той і забезпечує вагомий голос у цій дискусії.
— Держави мають поважати сумління тих, хто не має відваги або мужності воювати зі зброєю в руках, чи має миротворчі переконання, але міг би служити іншими способами.

Говорячи про справедливу війну, ми повинні пам’ятати, що справедлива війна має сенс у контексті справедливості та доброти Бога, що існує справедливий моральний порядок і Бог делегує людям можливість протистояти несправедливості, якщо хтось порушує цей порядок.

І головне, що потрібно пам’ятати – Бог використовував справедливість, щоб здійснити наше спасіння. Бо так Бог полюбив світ, що прийняв добровільну жертву Божого Сина задля нашого спасіння. Божа справедливість не була порушена, була явлена Божа любов. Любов і Справедливість поєдналися на Хресті. І коли ми роздумуємо про це, нехай це також мотивує нас у відношеннях з нашими сусідами, бо ми маємо для них послання – наша надія на Бога. Ми робимо все можливе, щоб боротися з несправедливістю, але ми також належимо до Царства, яке неможливо похитнути, і у ці жахливі часи ми маємо можливість проголошувати Добру Звістку про Ісуса Христа, проголошувати, що Ісус є надією для всіх народів. Ісус є надією і для України, і нехай Бог благословить вас, коли ви проголошуєте Ісуса Христа в цьому житті.

Пол КОПАН,
Palm Beach Atlantic University,
лекція організована Християнською відкритою академією
Текстова версія підготовлена Християнським науково-апологетичним центром

«Аарон та Гур підтримують руки Мойсея», Томас Брігсток

Справедлива війна — морально допустима війна, яка обмежена критеріями справедливості. Теорія справедливої війни оформилася в рамках середньовічної католицької теології до XIII століття в працях Августина Блаженного, Фоми Аквінського, Раймунда Пеньяфортського, а також у протестантського мислителя Гуго Гроція, хоча її основи були закладені ще в Арістотеля та Цицерона.

Зокрема Августин Блаженний вважав, що війна — це легітимне право влади стримувати прояви зла в гріховному світі, силовий метод, необхідний для забезпечення справедливості, і християни повинні брати участь у військових діях для захисту миру. На думку Томи Аквінського, війна повинна вестися законною владою, а в її основі має лежати справедлива мета, мир повинен бути головним мотивом, навіть в умовах насилля. Раймунд де Пеньяфорт зазначав, що метою війни повинен бути захист цінностей; особа, що оголошує війну, має бути світською, а не духовною, а війна має вестися безпристрасно, тобто без ненависті та бажання помститися. Гуго Гроцій писав, що війна може бути лише крайнім засобом або ж необхідною реакцією у випадку агресії, вона також припустима для відшкодування збитку та покарання зла. Представники Саламанкської школи, до якої належав цей автор, визнавали важливість використання всіх варіантів діалогу до початку війни, помірного використання сили, необхідної для знищення зла, право народу змістити уряд, що веде несправедливу війну, неприпустимість вбивства невинних.

Ідеї справедливої війни мають біблійні підстави: «Коли ти приступиш до міста, щоб воювати з ним, то запропонуй йому перше мир» (5М.20:10); «Господи, розпорош ті народи, що воєн бажають!» (Пс.67:31); «Коли сильний збройно свій двір стереже, то в безпеці маєток його» (Лк.11:21); «Питали ж його й вояки й говорили: А нам що робити? І він їм відповів: Нікого не кривдьте, ані не оскаржайте фальшиво, удовольняйтесь платнею своєю» (Лк.3:14).

Тож доктрина справедливої війни — це проміжна позиція поміж пацифізмом та мілітаризмом. Це готовність прийняти виклики складної реальності, намагаючись мінімізувати зло. При цьому християни не полишають надію на світ без гріха й насилля, обіцяний у Писанні: «І мечі свої перекують вони на лемеші, а списи свої на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війни!» (Іс.2:4); «Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерти. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося!» (Об.21:4).

Благовісник, 4,2023-1,2024